Рух афро-азіатської солідарності
Категория: Рух афро-азіатської солідарності
Не бажаючи підкорятися диктату Сталіна, але й не відмовляючись від принципів соціалізму, які він інтерпретував по-своєму, а не відповідно до сталінських догм, Тито вивів свою країну з табору соціалізму, що він називав східним блоком. Але всупереч обвинуваченням Москви на його адресу, він не примкнув до західного блоку, тобто до США і їхніх союзників, а вирішив не приєднуватися ні до кого. У здійсненні цієї політики він вирішив обпертися на молоді держави Сходу, що вийшли після 1945 р. на світову арену, насамперед на Індію й Китай - великі держави Сходу, що належали до різних цивілізацій і різних соціальних систем, але однаково зацікавлені в мирному врегулюванні гострих міждержавних протиріч політичного, ідеологічного, економічного, військового й територіального характеру, успадкованих і від колоніальної епохи, і від Другої світової війни. До того ж у середині 1950-х рр., коли зародився рух неприєднання, тільки що закінчилися війни в Кореї й В’єтнамі (в 1954 р.), загострилися протиріччя КНР із Тайванем, тривали воєнні дії в Малайї, погіршилася обстановка в Середземномор’я. В Індії були свої причини стояти на позиціях миролюбства й нейтралізму. Країна ще пам’ятала історію індо-мусульманської різанини, в обстановці якої народилася влітку 1947 р. незалежність Індії й Пакистану. При цьому в Індії залишилися мільйони мусульман, а також сикхів, християн, буддистів і представників інших конфесій. Многоконфессиональная й багатонаціональна країна 180 язиків, мусульманське населення й мусульманське оточення якої (Пакистан, Іран, Афганістан, Малайзия, Індонезія) залишалося вороже офіційному секуляризму влади Індії, була до того ж обтяжена безліччю соціальних й економічних проблем, що утрудняли подолання традиціоналізму, що гальмував модернізацію. У свою чергу, Китай, відчуваючи себе великою державою й бажаючи позбутися від іміджу тільки союзника СРСР, мав потребу в тім, щоб вийти на світову арену в новій ролі й бажано єдиним фронтом з іншими країнами Азії, на лідерство в якій Китай завжди претендував. Переговори 1954-1955 р. між И. Броз Тито, главою Індії Джавахарлалом Неру й прем’єром Держради КНР Чжоу Еньлаем привели до скликання у квітні 1955 р. у місті Бандуте (Індонезія) першої конференції глав держав й урядів 39 країн Азії й Африки. Конференція підтвердила курс, як тоді говорили, позитивного нейтралізму: неприєднання до військових блоків, підтримка визвольної боротьби народів ще збережених на той час колоній, антиімперіалізм й антиколоніалізм, взаємоповага й невтручання в справи один одного. У грудні 1957 р. - січні 1958 р. у Каїрі була скликана економічна конференція 45 країн Азії й Африки. На ній було вирішено створити постійні органи руху афро-азіатської солідарності. Організаційне оформлення цього руху відбулося на конференції в м. Конакрі ( Гвінея ) у квітні 1960 р., де був прийнятий устав руху й сформульовані його мети: поєднувати й погоджувати боротьбу народів Азії й Африки проти імперіалізму й колоніалізму, прискорювати звільнення народів і забезпечити їх економічний, соціальний і культурний розвиток. Зрозуміло, афро-азіатська солідарність була не позбавлена протиріч. З 1959 р. стали погіршуватися відносини між Індією й КНР через вступ китайських військ у Тибет і втечі в Індію глави буддистів далай-лами. З початком 1960-х рр. стало зростати протиборство Індонезії й Малайзии через територіальні суперечки, які практично розділяють багато молодих держав Сходу. Індо-пакистанські війни 1966 р. й 1971 р. ще більше протиставили Індію й Пакистан , привели до утворення на місці східного Пакистану незалежної держави Бангладеш, до межі загострили розбіжності через Кашмір і гіпотетичний проект сикхского держави Халистан, підтриманого Пакистаном. Погіршення китайсько-індійських відносин супроводжувалося зближенням Китаю з Пакистаном і різким загостренням з 1963 р. (а за іншим даними, ще раніше) відносин КНР і СРСР. Викликане в основному внутрішніми подіями в Китаєві (особливо знаменитою культурною революцією 1966-1975 р.), це загострення було також пов’язане з розбіжностями у світовому комуністичному русі й у тактику боротьби зі США, але особливо із прагненням Китаю стати супердержавою поряд зі СРСР і США. В 1969 р. криза привела до військового конфлікту між СРСР і КНР на прикордонному острові Даманском. Це було перше збройне зіткнення між соціалістичними країнами. Але воно виявилося неєдиним. В 1977 р. мав місце ще більш масштабний військовий ко
нфлікт КНР із В’єтнамом. В’єтнам, розколотий з 1954 р. на Південній і Північний (подібно Кореї), болісно переживав синдром розділеної країни. Внутрішні безладдя на більше багатому капіталістичному Півдні постійно стимулювали Північ до втручання з метою об’єднати силою країну, уже в ході антифранцузького опору 1946-1954 р. доказавшую своє тяжіння до єдності в рамках ДРВ. Щоб відвернути цю погрозу, США, після 1954 р. вітеснившие Францію із всіх країн Індокитаю, стали ретельно зміцнювати економічно, політично й в іншому плані южновьетнамский режим, еліту якого становили бюрократична буржуазія, компрадори й мілітаристи з армії, збитою американською військовою місією по образі й подобі армії США. Але оскільки всього цього виявилося недостатньо, США в 1964 р. почали ними ж спровоковану війну проти ДРВ. Більше 9 років (з 1964 по 1973 р.) США буквально стирали Північний В’єтнам з особи землі, знищуючи з повітря міста й села, спалюючи напалмом посіви й ліси, отруюючи ґрунт і людей різними отрутами. Однак северовьетнамці, на той час имевшие досвід антияпонського й антифранцузького опору, згуртовані національною й партійною дисципліною, керовані харизматичним вождем Хо Ши Мином і получавшие значну підтримку технікою, військовими фахівцями, спорядженням і різними видами постачання від СРСР і КНР, вистояли. Більше того, вони продовжували різними шляхами закидати на Південь свої загони й надавати всіляку допомогу южновьетнамским партизанам, пользовавшимся досить значним впливом як у місті, так й у селі. Це вплив постійно зростав у міру того, як з’ясовувався усе більше й більш чітко маріонетковий і паразитичний характер режиму в Сайгоне, що роз’їдали корупція, продажність, аморальність, суперництво кланів і релігійних сект. І хоча наприкінці 1973 р. війна формально була припинена й США навіть погодилися вивести свої війська з Південного В’єтнаму на основі збереження статус-кво, кардинально не була вирішена жодна із проблем. Тому коли навесні 1975 р. зложилася нова обстановка й війська Півночі рушили на Південь, вони без особливої праці опанували всім півднем. Армія Півдня, що перевершувала чи ледве не вдвічі жителів півночі по чисельності, озброєнню й оснащенню за рахунок США, що було предметом гордості Вашингтона, розвалилася майже блискавично, тому що режим, що захищає нею, не користувався підтримкою народу й був безнадійно скомпрометований колабораціонізмом і паразитизмом. Об’єднання В’єтнаму й падіння (не без його допомоги) проамериканських режимів у сусідніх Лаосі й Камбоджі привели до перетворення В’єтнаму в малу державу, що викликало загострення китайсько-в’єтнамських відносин і привело до військового зіткнення між КНР і В’єтнамом в 1977 р. Китай, що вже вступив тоді в більше прагматичную «еру Ден Сяопіна», проте не ладь був продемонструвати, як і колись, великодержавні амбіції й претензії на лідерство в Азії. Цьому прагнули перешкодити й СРСР, і США, що не могло не позначитися самим негативним образом на афро-азіатській солідарності. Рух афроазиатской солідарності об’єктивно послаблялося також індо-пакистанськими протиріччями. Пакистан активно вмішався в справи Афганістану після квітневої революції 1978 р. у цій країні й особливо після уведення в грудні 1979 р. радянських військ в Афганістан. Справа була не тільки в антиісламському, з погляду пакистанців, характері сталої влади в Афганістані й помогавшего їй СРСР. Справа була також у постійній зацікавленості Пакистану в підтримці нестабільності в Афганістані, тому що сильний уряд у цій країні могло порушити питання про приналежності північно-західних територій Пакистану, населених пуштунами (або патанами), тобто афганцями. Пакистан охоче вмішався в афганські події. Вони дали йому можливість задіяти поза своєю територією багатьох незадоволених «зайвих людей», перемкнути увагу хоча б частини народу із внутрішніх проблем на зовнішні, одержати величезні грошові й матеріальні засоби на озброєння, оснащення й підготовку моджахедів (як своїх, так і приїжджих), а також дипломатичну, політичну й іншу підтримку від США, Саудівської Аравії, багатьох країн ісламу. Війна в Афганістані, крім пагубних наслідків для самої цієї країни й для СРСР (надалі), самим негативним образом позначилася на афро-азіатській солідарності. До початку 1980-х рр. уже вмерли засновники цього руху (Тито, Неру, Чжоу Ень-лай, Сукарно) і не було, за рідкісними винятками (начебто Индирі Ганди й сменившего її Раджива Ганди в Індії), авторитетних міжнародних лідерів в Азії й Африц
і, здатних погасити полум’я міждержавних, релігійних, етнічних і політичних конфліктів. Більше того, настільки помітна в 1950-1960-і рр. антиімперіалістична солідарність країн Сходу стала підмінюватися їхнім об’єднанням по етнічному («всі араби», «всі тюрки», «всі китайці», включаючи хуа-цяо, тобто численні китайські громади в різних країнах), релігійному («всі мусульмани», «всі католики», «всі шиїти») або кон’юнктурно-політичному принципу. Яскравим прикладом останнього було зімкнення в боротьбі проти втручання СРСР в Афганістані, крім різних угруповань афганської опозиції, також Пакистану і його союзника Китаю (тим самим успокаивавшего мусульман Синцзяна), Саудівської Аравії й запекло соперничали з нею за гегемонію у світі ісламу й - більш конкретно - у зоні Перської затоки хомейнистского Ірану, США й багато в чому незгодній з ними Західної Європи, а також десятків тисяч мусульманських добровольців, аж ніяк що не симпатизували США і Європі. Ці добровольці буквально із всіх країн ісламу, часто всупереч волі своїх урядів (наприклад, Алжир, Марокко, Ємен) добиралися до Пакистану, проходили там навчання в спеціальних таборах і на військових базах, після чого боролися в Афганістані. Все це, як й їхній зміст (не менш 1,5 тис. дол. на місяць на людину), оплачувалося в основному американськими й саудівськими фондами, а також за рахунок спеціальних пожертвувань і зборів серед мусульман, у тому числі серед їх численної й в основному заможної діаспори в Європі. Тільки з арабських країн були переправлені, збройні й кинуті в бої до 30 тис. моджахедів. Після виводу військ СРСР із Афганістану в 1989 р. більшість їх фактично стали професійними найманцями й продовжили свою діяльність, взявши участь у воєнних діях на стороні мусульманських бойовиків в Алжирі, Боснії, Єгипті, Косові, Таджикистані й Чечні. Силу їхнього агресивного напору, фанатизму й звички вирішувати всі проблеми шляхом збройного насильства випробували на собі і європейці, і американці. Правда, у США акти збройного терору исламо-екстремистов носили одиничний характер. Однак у Європі, особливо у Франції, де проживає понад 4 млн мусульман, численні акти терору, вибухи в метро й викрадення літаків були в 1990-і рр. яскравою прикметою часу й однієї із причин соціальної напруженості.
Ми з дитинства пам'ятаємо, як оживали герої улюблених казок. Потрібно просто полити на криваві рани "мертвою" водою, і рани переставали кровоточити. Після цього героя поливали "живою" водою, і він вставав, щоб продовжити свою боротьбу зі злом.
Символ медицини - отрутна змія, тобто створення, що несе смерть. Однак навіть смертельна отрута звертається в оживляючі ліки, якщо знати, як його застосувати… Далі буде
Opel Kadett У вересні 1984 року в споживання були запущені більше "повні" трьох- і пятидверніе хетчбеки Opel Kadett E, які виявилися переможцями конкурсу "Автомобіль 1984 року". Досить невимогливі малолітражки, що претендували в середині 1980-х на звання самих масових, і зараз популярні на ринку "секонд хенд" завдяки дешевині й доступності запчастин і сервісу. І лише пятидверніе універсали й четірехдверніе седани (з'явилися у… Далі буде
Осика - унікальне по своїх цілющих властивостях дерева. З погляду енергетики - вона забирає, придушує погану енергію. А от хімічний склад її наступний: - Кора містить вуглеводи (глюкозу, фруктозу, сахарозу й ін.), ароматичні кислоти, фенолгликозиді, дубильні речовини, вищі жирні кислоти (каприновую, лауриновую, арахиновую, бегеновую й ін.). - У бруньках знайдені вуглеводи (рафиноза, фруктоза й ін.), ароматичні кислоти, дубильні речовини й триглицериді фенолкарбоновіх кислот… Далі буде
1. Лох-Несское чудовисько. Саме, мабуть, знамените чудовисько на світі - страшний монстр із озера Лох-Несс. Численні свідчення очевидців, так само як і нечіткі фото- і кінокадри починаючи з 1933 р., дають постійну їжу для газетних сенсаций. Невже ця тварина уцелело з доісторичних часів у глибинах шотландського озера? Або «Несси» - це плід фантазії, створений для залучення туристів? Пошукові експедиції виявилися безрезультатні. В 1970-х рр… Далі буде
Метки:гул, лед, луч